Кохання… Це почуття протягом століть
хвилює і бентежить душу багатьох поколінь. Яка ж незбагненна сила
криється в ньому? Ввійшовши солодким щемом у єство,
воно дарує спраглим життєдайну росу, сліпим – жадане прозріння,німим отверзає
уста, жадібним вказує стежину до найпотаємніших скарбів людської душі.
Воно
вирує водограєм, міниться веселковими барвами, іскрить цілющою енергією,
палахкотить жагучим вогнем, наповнює серце найніжнішими пориваннями . І
хто спізнав смак цього хмільного трунку, той почерпнув з
криниці пізнання розкіш і звабливість духу людського, доторкнувся до
прозорих глибин чулості серця.
Взірцем саме таких величних стосунків, на
мою думку, було кохання Сулеймана і Роксолани з твору П.А. Загребельного
«Роксолана». Тож загорілася наміром збагнути глибину і силу
цього почуття, простежити багатство мови закоханих, більше дізнатися про
дивовижні взаємини, що й до сих пір надихають багатьох митців на
створення неперевершених шедеврів.
Для початку заглянемо до колиски
цього почуття. Що передувало його народженню? А почалося все, як зауважує автор
роману, із запального танку і чарівної посмішки, якою юна бранка нагородила
володаря Османської імперії. Затим полилася пісня … Невідомо, яка саме,
але вона , як і зовнішність виконавиці, глибоко вразила і схвилювала
вольового монарха. Відтоді дивовижний голос незвичайної дівчини назавжди
поселився у серці Сулеймана, заволодівши його спокоєм і незворушністю.
Автор для посилення цього відчуття використовує метафору, говорячи
, що він «терзав його душу, не даючи спочинку ні вдень ні вночі». Султан
«наповнився по самі вінця отим голосом…і лише тоді збагнув, що віднині без цієї
дівчини йому не жити. Виявляється, голос, як і смичок у руках скрипаля-віртуоза,
є важливим інструментом для початку взаємин. Під його впливом Сулейман,
зазначає П.А.Загребельний, перетворився із суворого і всесильного володаря на
пустотливе дитя. Підтвердженням цього є використане у творі порівняння:
«Тулився до того голосу, мов дитина, і радів, і сміявся, зникала його
суворість». Майстерно вплітаючи у вогняний розпал почуттів
головного героя прийом градації , письменник показує нам , як
глибоко і міцно поселилася в його душі пристрасть до чарівної незнайомки:
вона
« проникала у кожну точку тіла, входила в нього, вливалася, вповзала ящіркою,
зміїно, тугою, щемом, захватом, знемогою». Ці слова ще раз вказують на
всеперетворюючу силу кохання, під дією якої тане крига
недоступності і зверхності, самозречення і невпевненості.
Спочатку Роксолана виношувала план
помсти, у ній зріло бажання «перемогти цього чоловіка», «піднятися над усіма й
над усим». Але через певний час «з жахом відчула, що ненависть її кудись
пропала, щезла», у душі проклюнулися «початки прихильності, може, й
любові». Автор для підкреслення цих змін добирає влучне протиставлення із
вкрапленим у ньго порівняльним зворотом: «Вітер гірких спогадів ще досі ніс її
у ріднизну, а любов уже відгинала, як молоде деревце, назад».
Вони могли годинами бути вдвох,
насолоджуючись і втішаючись святом спілкування. А коли Сулейман перебував
довгий час у військових походах, то їх почуття єднали вишукані й
зворушливі листи. Художня майстерність письменника дозволила йому вміло
використати епістолярний стиль, щоб яскравіше передати розкішну
мову закоханих сердець.
Ось зразки тих просторових єднань, які
знаходимо на сторінках захоплюючого історичного роману П.А. Загребельного.
«Слова завмирають на моїх устах, і
душа моя не може витримати такої довгої розлуки»,- писала Роксолана.
«Пане мій, твоя відсутність розпалила в
мені вогонь, який не гасне. Пожалійте цю страждальну душу і поспішіть написати
свій лист, щоб я могла знайти в нім хоч малу втіху»,- линули крізь простір її
благання. Ті щемливі послання були живильним нектаром для
могутнього володаря Османської імперії, жаданою насолодою для
втомленого розлукою серця. У відповідь коханій палючими блискавицями
летіли найніжніші звертання: « Моя люба богине, моя дивовижна красо, пані мого
серця, мій найяскравіший місяцю, моїх жадань глибинних супутнице, моя єдина, ти
мені миліша за всіх красунь світу!» Яка ж то щедра, гнучка і
розкішна мова оповитого палкою пристрастю серця! Вслухаєшся у ці
гаптовані ніжністю перемовини і відчуваєш безмежність
багатства людської душі, бачиш, як змінюється войовничість і владність на
лагідність, впокореність і мрійливість. А допомагають це краще відчути художні
означення і поширені звертання, якими П.Загребельний, немов перлами, пересипає
своє довершене творіння. Він переконливо доводить, що султан,
який знав тільки силу, « спізнав теплу глибину любові…і не того
тваринного почуття, що залишається в темних океанах плоті, а невловимого
й незримого, ніби зітканого з небесних золотих нитей, які навіки прив’язали
його до цієї загадкової жінки, до її голосу, до її очей, до її рубінового
усміху». Варто було Сулейману відчути «доторк її м’яких
насмішкуватих уст до його шорсткої щоки – і небо вигравало стобарвними
веселками». Саме епітет «стобарвними», дібраний нашим земляком,
допомагає якнайповніше виразити ту радість і захоплення, які відчував
огорнений палким коханням султан. Владний монарх здивовано говорив, що « ця
незбагненна жінка веде його так само впевнено, як маленький ефіоп веде
величезного слона». Як бачимо,автор влучно використовує порівняння
,побудоване на лексичному контрасті, щоб додати виразності і окресленості
стосункам закоханих. У нашої героїні, як дізнаємося з роману,
не було осяйної вроди і показної зовнішності, та й риси
обличчя далекі від ідеалу: : «чоло зависоке, майже чоловіче…Брови
шнурком, майже непомітні, підборіддя гостре, ніс задертий зухвало». І Сулейман «ще
більше чудувався з того, як могло видатись попервах негарним це єдине у світі
личко з прекрасним, уперто задертим носиком, з очима, що зоріли йому в
найгустішій пітьмі, з дивним сяйвом, од якого б розпромінилася б навіть
найпохмуріша душа. Воістину: краса – в очах того, хто любить». Адже правду
говорять, що закохані недоліків не помічають, бо значно важливішим є внутрішня
наповненість людини. І Роксолана, як переконує нас автор
однойменного роману, видавалася султану найкращою, бо «поєднувала в
собі все, що жінку досконалою і милою могло зробити: чулість серця, велич душі,
солодкість у спілкуванні, оздобний розум, чарівливу поставу». Грізний
повелитель імперії втішився, що «нарешті знайшов жінку, яка переконала, що
існує на світі щось важливіше, цінніше, вище за нього самого в його
недосяжності». І знову автор використовує прийом градації, який допомагає
показати наростання впевненості в душі повелителя Османської імперії щодо
правильності свого вибору.
Неперевершений майстер слова доводить до
відома читачам, що полонений коханням султан розпустив свій гарем і
не хотів нікого знати , окрім Хуррем! Інші жінки перестали існувати
і більше ніколи не хвилювали його серця. Та що там жінки!
Навіть держава для закоханого повелителя відійшла на другий
план. Тут автор, щоб надати образу Роксолани найвищого злету в очах
закоханого чоловіка і підсилити враження читачів, вдається до гіперболи,
вкладаючи в уста султана такі слова: «Волів би втратити імперію, все на світі,
ніж свою загадкову Хуррем Хасекі». І Хуррем віддячувала взаємністю
, говорячи, що з ним «готова ділити навіть неподільне». Цим сполученням
слів, що виражає суперечливе поняття і має назву оксиморон, автор свідомо
нагороджує свою героїню, щоб ще раз показати неозорість криниці її
почуття. Роксолана плекала до Сулеймана безмірну ніжність і «сповнювала
його серце такою любов’ю, що він іноді боявся за себе, за свою малість,
нездатність вмістити в собі те безмірне почуття, яке вона так щедро йому
дарувала».
П.А.Загребельний зазначає, що ця жінка
«була для нього знаряддям розкоші, заспокоєнням жадоби, здобуттям і
воскресінням, давала від усього визволення, схоже на солодку смерть». Оксиморон
«солодка смерть» , на мою думку, автор використав, щоб ще раз наголосити на
віковічному прагненні людства кохати і бути коханими. Він наголошує, що
без кохання світ завмер би і «втратив би усю свою принадливість, усі
барви свої, найстрашніше ж – загубить своє майбуття. Бо любов, як мистецтво,
охоплює і те, що справді існує, і те, що можливе, що має колись настати». У цих
словах бринить життєстверджуюча і всеперемагаюча сила кохання, яке здатне
змінити не те що людину, а й усе, що її оточує. Це те живе мистецтво, яке
обрамляє найтонші порухи душі лагідністю, вірністю, щирістю, добротою… Давайте
згадаємо ту ніжність, яку випромінював Сулейман, коли опинявся віч-на-віч
зі своєю коханою. «Він гладив її волосся, мовчки гладив, вкладаючи у свою
шорстку долоню усю ніжність, на яку тільки був здатен». Але це з нею він був
такий, наступного дня знову ставав султаном, «жорстоким повелителем без милості
й жалю, і тільки їй дано бачити його іншим. Ось сила жінки! Ось її влада!» Ці
обрамлені непідробною урочистістю окличні речення довершують образ жінки,
яка навіки підкорила несхитне серце володаря імперії. Всім
відомо,що людина, яка кохає, боїться ненароком причинити біль своєму обранцеві,
образити невдалим словом чи необдуманим вчинком. І тільки істинні почуття
сприймають чуже горе, як власне. Сулейман знав, що найменший біль, завданий
Роксолані, «мав відбитися стократним і тисячократним болем у ньому самому».
І тому всіляко огороджував свою кохану від найменших негараздів, бо вона
йому заміняла цілий всесвіт. Викликає захоплення монолог з риторичними
запитаннями, які автор уклав до уст султана: «Що він без жінки? І що йому
держава, земля, всі простори, коли не зоріють над ним ці прекрасні очі й не чутно
цього єдиного голосу?» Для нього вона була жаданим ковтком цілющого повітря,
сонячним променем, зіркою у небесній висі – всім тим, без чого не може існувати
закохана людина. «Хочу бути з тобою і в раю,щоб завжди дивитись на тебе»,
- шепотіли його спраглі уста. Кохання султана не мало меж і було зіткане не
лише з духовних поривань. Йому хотілося, щоб наймиліша серцю людина мала
найвишуканіші прикраси й найдорожчі шати. Тож після народження сина, як
повідомляє письменник, зробив незвичайний подарунок- «небачене плаття з
золотої парчі, торочене по коміру, рукавах, подолу й переду стібками
діамантовими й рубіновими…» У його поетичній душі до цієї вагомої події
навіть з’явився вірш: « Пошийте моїй коханій плаття, зробіть із сонця верх,
підкладкою поставте місяць, із білих хмар наскубіть пуху, нитки зсукайте з
морської синяви, пришийте ґудзики з зірок, а з мене петельки зробіте».
Говорять, що кохання омолоджує людину і
подовжує життя. Це підтверджує і зовнішність Роксолани у зрілому віці,
яка залишилася такою ж привабливою, як і багато років тому. А все це тому, що
старість у неї асоціювалася зі зношеністю душі. « В одних душі зношені ще
замолоду, в інших – незаймані до високих літ»,- так пояснювала вона юному послу
таємницю своєї молодості.
Вродлива, розумна, мудра, витончена – саме
така жінка могла підкорити серце наймогутнішого султана. « У великих
людей і любов буває велика, коли його серцем заволодіє незвичайна жінка», -
так сказав славетний італійський художник про ці дивовижні стосунки.
Сулейман до останніх хвилин плекав у душі
вогонь гарячого кохання до найдивовижнішої жінки на землі. Автор роману
зазначав, що він ладен був «ціною життя власного затримати життя в Роксолані,
але смерть не приймала обміну». На пам’ять про своє жагуче кохання
султан збудував мавзолей, у якому посередині «стоїть самотня кам'яна гробниця,
вкрита білою дорогою шаллю». Цей
мавзолей-скам’яніле серце Сулеймана-береже спогади про
дивовижне кохання двох яскравих особистостей.
Напевне,
саме їм можна адресувати хвилюючі поетичні рядки В. Сосюри: «Так
ніхто не кохав, через тисячі літ лиш подібне приходить кохання».
Я
вірю, що сучасний читач по-новому погляне на історичний роман П.Загребельного
«Роксолана». І, окрім важливих історичних подій, зверне увагу на загадковий і
такий незбагненний світ кохання. Адже воно є рушієм всього чистого і світлого у
житті кожної людини.
Немає коментарів:
Дописати коментар